Фото: gov.ua

Не дуже помітно на тлі поточних подій у світі обговорюють пам'ятну дату – п'ять років від початку епідемії ковіда, яка з січня 2020 поширилася з Китаю по всьому світу.

Тим часом вона стала сильним потрясінням для всієї планети і призвела до далекосяжних наслідків. У тому числі і політичним.

Зокрема, підкосила рейтинг Трампа і, багато в чому, визначила його поразку на виборах.

Дуже велике значення пандемія мала і для України. Фактично вона запустила процеси, які призвели до повномасштабної війни. Або, якщо точніше, не дала запуститися процесам, які б її запобігти.

Пандемія зламала реалізацію в Україні сценарію, який зараз називають "грузинським" – відновлення відносин із Росією за деякого віддалення від Заходу.

Зеленський зразку 2019-початку 2020 року цілком підходив на роль "українського Іванішвілі". Виходець з російськомовного Кривого Рогу, який свого часу заробляв великі гроші на російському ринку і добре на ньому відомий, прийшов до влади з головним гаслом про закінчення війни, заради якої він був готовий говорити "хоч із чортом" (тобто – з Путіним). Діалог із російським президентом у Зеленського справді зав'язався, хоч і не без проблем. Але вони дзвонили і навіть зустрічалися в Парижі. Проводились і масштабні обміни полоненими.

Щоправда, завадою залишалася реалізація політичної частини Мінських угод. Підписані в лютому 2015 року вони передбачали наділення непідконтрольних Україні районів Донбасу особливим статусом, закріплення його в Конституції, проведення там виборів, після яких Україні передавався б контроль за кордоном із РФ.

За Порошенка українська влада не хотіла приймати непідконтрольну частину Донбасу назад з особливим статусом і проводити там вибори до передачі контролю над кордоном, а тому реалізацію "Мінська" поставили на паузу.

Публічно не підтверджував готовність виконувати політичну частину та Зеленський.

Однак, з кінця 2019 року стало з'являтися дедалі більше свідчень, що певний переговорний процес з Росією у нових керівників України розпочався. Основну роль у ньому грала зв'язка Єрмак-Козак. Єрмак був тоді помічником президента України. І, зокрема, займався і комунікаціями з Росією (на цьому ґрунті його недоброзичливці почали розкручувати тему, що він нібито "російський шпигун"). Козак був заступником глави адміністрації президента РФ, який відповідав за переговори у мінському форматі.

Також активно за відновлення відносин із РФ та за зменшення впливу Заходу на Україну виступав і близький тоді до Зеленського олігарх Ігор Коломойський (він контролював значну частину фракції "Слуга народу"). В інтерв'ю "Нью-Йорк Таймс" у листопаді 2019 року він заявляв: "Росія – сильніша. Ми повинні покращити наші відносини. Люди в Україні хочуть миру, хорошого життя, вони не хочуть війни. Ви (Америка – Ред.) змушуєте нас до війни і навіть не даєте грошей для цього".

Подібні настрої були й багато інших представників найближчого оточення президента.

Став більш м'яким щодо Зеленського і тону Кремля. Наприкінці 2019 року продовжено на 5 років контракт на транзит газу через Україну.

Багато галасу наробив і дивний візит Зеленського до Оману на початку січня 2020 року, куди він полетів наче відпочивати або вести переговори з оманською владою. Але в цей час там приземлився і літак секретаря Радбезу РФ Патрушева, що відразу породило конспірологічну версію про те, що вони провели зустріч і уклали якісь "оманські домовленості" щодо взаємодії Зеленського та Кремля.

Жодних конкретних підтверджень, втім, ця версія не отримала.

Проте невдовзі в Україні почали стрімко розвиватись внутрішньополітичні події.

На початку лютого було відправлено у відставку голову Офісу президента Андрія Богдана. Замість нього було призначено Андрія Єрмака.

Далі були відправлені у відставку орієнтовані на західні структури прем'єр Андрій Гончарук та генпрокурор Рябошапка.

Було сформовано новий уряд на чолі зі Шмигалем, який в одному з перших своїх виступів сказав, що треба подумати над постачанням води до Криму (його правда, відразу зацькували націоналісти і він фактично відмовився від своїх слів). Пішли чутки, що Україна не має наміру продовжувати співпрацю з МВФ. Розгорнулася масштабна кампанія (за участю депутатів від "Слуги народу") проти так званих "соросят".

Далі Єрмак та Козак домовилися про створення координаційної ради у складі представників України та "ЛДНР". У російських держЗМІ це подавалося як епохальна віха щодо врегулювання конфлікту на Донбасі.

Загалом до початку березня створювалося враження підготовки великого розвороту курсу України.

Але слідом стали дві події, які цей розворот (якщо він і планувався) зупинили.

По-перше, після акцій протесту, організованих націоналістами, Єрмак здав назад та відмовився від ідеї створення Координаційної ради. Це викликало різко негативну реакцію РФ.

По-друге, пандемія коронавірусу дісталася України і стало зрозуміло, що країна незабаром піде на карантин з усіма важкими наслідками, включаючи економічні проблеми. І, на цьому етапі, Зеленського переконали, що співпраця з МВФ критично важлива і без нього країна не виживе. Переговори з Фондом відновилися, було виконано його умови, включаючи голосування за закон про продаж землі. Орієнтація на Захід збереглася та зміцнилася.

Втім, навіть попри це, реалізація "грузинського сценарію" повністю виключена не була. Щобільше, його елементи продовжували виявлятися й надалі у вигляді, наприклад, публікацій "плівок Деркача" - розмов Порошенка та Байдена (як стверджує нардеп Дубинський, це відбувалося за підтримки Банкової). Було посилено режим контролю за припиненням вогню на Донбасі, який дозволив кілька місяців підтримувати реальне перемир'я.

Однак із ключових питань на кшталт реалізації Мінських угод жодних зрушень не було.

Кремль і Банкова, безумовно, могли б взаємно винести "за дужки" найбільш проблемні рішення (на кшталт політичної частини Мінська) та зосередитися на реальних до виконання завданнях (наприклад, зменшення впливу націоналістів, які "діставали" і самого Зеленського), щоб потім поступово перейти до суттєвіших змін. Наприклад, після завершення епідемії ковіда, коли залежність від грошей МВФ стала б уже не такою гострою.

Приблизно так діяв Кремль і щодо Грузії, починаючи з приходу до влади Іванішвілі у 2012 році. Повільно, поступово, за різними пунктами, відновлюючи стосунки, не педалюючи тему Абхазії та Південної Осетії.

Невідомо, втім, чи пропонувався такий "м'яко-поступовий" варіант у 2020 році Кремлем Зеленському чи Зеленським Кремлю. Але якщо пропонувався, то домовленостей, очевидно, досягнуто не було. Вже з літа РФ різко посилила риторику проти української влади. Одночасно накат на Банкову почала здійснювати і ОПЗЖ. Зважаючи на все, Москва зробила ставку на "знесення" Зеленського і заміну його на іншу фігуру.

І цей план приніс певні плоди. Вже до початку 2021 року ОПЗЖ вийшла на перше місце в опитуваннях, рейтинг президента та "Слуги народу" швидко падав.

У таких умовах Зеленський остаточно "закрив" тему розвороту курсу країни та посилив взаємодію із Заходом. За ще однією конспірологічною версією, остаточно це було затверджено під час зустрічі Зеленського з головою британської розвідки MI6 Муром восени 2020 року. Хоча, як і у випадку з "оманськими домовленостями" з Патрушевим, жодних конкретних доказів такої конспірології немає.

Тим часом у листопаді 2020 року на виборах переміг Байден (при тому, що прихильники розвороту курсу України активно взаємодіяли з командою Трампа).

І події незабаром набули різкого оберту.

У лютому 2021 року Зеленський запровадив санкції проти головної ударної сили ОПЗЖ – телеканалів, пов'язаних із Віктором Медведчуком. Також було запроваджено санкції і проти самого Медведчука.

Путіну як би показали, що план зміни влади в Україні та її курсу внутрішньополітичними методами буде припинено будь-яким способом.

І далі перед Кремлем став вибір між двома варіантами.

Перший - як кажуть психологи, "відпустити проблему", яка зараз не може бути вирішена. І зіграти вдовгу, просто почекавши нового слушного моменту для спроби змінити курс країни через "грузинський сценарій". Тим більше, що Зеленський, швидше за все, втратив би владу після парламентських та президентських виборів у 2023-2024 роках. Або просто "забути" про Україну, мінімізувавши якусь залежність РФ від відносин із Києвом. Наприклад, через запуск обхідних газопроводів та через включення до складу РФ "ЛДНР" з повним припиненням вогню по тодішній лінії розмежування на Донбасі, щоб вона функціонувала в тому ж режимі, як і кордон із анексованим Кримом після 2014 року.

Другий – розпочати вторгнення, щоб курс України змінити військовим шляхом. Путін несподівано для багатьох вибрав саме цей варіант. Чому ми детально аналізували в окремому матеріалі.

Чи можливе повернення до "грузинського сценарію" в майбутньому, якщо війна завершиться не через капітуляцію однієї зі сторін, а на певній компромісній основі (наприклад, за описаним тут планом )? І Україна з Росією продовжать співіснувати як дві сусідні держави, які пройшли через кровопролитну війну одна з одною, проте потім почали відновлювати відносини, як це ми бачимо на прикладі Грузії та РФ (2008 року вони теж воювали між собою)?

Поки що це здається майже неймовірними після зазнаних втрат і руйнувань, які за своїм масштабом у нинішній війні абсолютно непорівнянні з тим, що було між росіянами та грузинами 17 років тому.

Однак світ, схоже, вступає в настільки бурхливу епоху, що навіть найфантастичніші варіанти повністю виключати не можна. Але для цього потрібно, як мінімум, щоб закінчилася війна.

Читайте Страну в Google News - натисніть Підписатися